Василь Стефаник "Камінний хрест"

пʼятниця, 7 квітня 2023 р.

Вислови про Василя Стефаника

Василь Стефаник, може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченко.(Іван Франко)
Стефаник — абсолютний пан форми... Се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом.( Іван Франко)
В душі Стефаника було часто багато сонця. Воно меркло, як тільки він починав перепускати крізь призму своєї уяви поодинокі клаптики селянської дійсності. Не тому, що він не міг знайти серед них ясних, підбадьорливих картин, а тому, що кожну з них він поєднував з загальними думками про причини сільських злиднів.(Михайло Рудницький)
Герої Василя Стефаника не бояться смерті, смерть навіть є для декого із них бажаною — звільняє людину від абсурдності буття, навіть ощасливлює їх усвідомленням неминучості настання душевного спокою і звільнення від «болючого дивного світу», від земних гризот. («Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Лесева фамілія», «Катруся», «Сама-самісінька», «Скін», «Новина»). (Микола Жулинський)
Ми любимо говорити про «наші 20-ті», про модерністів, авангардистів, яких чомусь пов’язуємо винятково з урбаністичною тематикою – долею, сумнівами, бажаннями й конфліктами передусім інтелігенції. Модерному часові загалом притаманні динаміка сприйняття, постійні трансформації, що асоціюються з міським життям, а Стефаник нібито випадає з цього ряду, бо пов’язаний передусім із селом; для нього не знаходиться місця в літературному каноні, хоча насправді він був великим модерністом, навіть одним із провідних українських модерністів.(Тамара Гундорова)
Стефаник знав до якої межі він може йти, коли брав перо. Він не вмів так сміливо, як Франко, передавати свої соціально-політичні ідеї в літературній формі, але хто зна, чи в деякі свої нариси він не поклав більше динамічної сили. Ця сила, наче електрична натуга у навислій хмарі, була показана в обставинах галицького села і в душі селянина.(Михайло Рудницький)
Стефаник мав у собі твердість того селянина, який ненавидів співчутливого погляду «панів». Цей селянин скинув уже з себе панщизняне ярмо, але заліз у нове — у працю на землі, яка не може його прогодувати. Земля дає йому всю силу і все щастя: «Повну хату дітей, що регочуться, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина», але вона стає теж його прокльоном.(Михайло Рудницький)
Стефаника розривав навпіл його величезний біль внутрішній, але однак він зумів поєднати — і високий рівень міфу, і рівень звичайного життя. У простій мові, у зовнішній простоті стосунків він вбачав якісь глибинні духовні якості народу. Це все те, що просвічує через зашкарублі руки його героїв. Те, що і ми бачимо, коли якась старенька бабця продає яблучка на базарі, а ти дивишся на неї і не можеш відійти. Цей його трагізм — трагізм життя.(Наталія Половинка)
У багатьох листах, переважно до Ольги Гаморак, Вацлава Морачевського, Ольги Кобилянської, Василь Стефаник по суті веде діалог із самим собою заради усвідомлення себе як духа, в образній формі переживаючи свою зневіру, розлуку, свої сумніви і печалі в сподіванні цим творчим катарсисом — сповідальним очищенням — досягти душевного зцілення та творчого відродження — власного духовного оздоровлення.(Микола Жулинський)
Унікальність Стефаника в тому, щоб завоювати читача і водночас його випробувати. Письменник випробовує темами (темою смерті, насамперед), стилем і мовою.(Тамара Гундорова)
Унікальний у світовій літературі феномен: перипетії життя зубоженого селянина, його соціальні і національні страждання, його душевні стани відтворені в такому діапазоні і на такому рівні трагізму, які раніше були мислимі лише в рафінованого інтелігента — героя європейської класики. А локальний діалект цього покутського селянина піднесено до висот артистизму; його геніальне мовлення несе недосяжну зображувальну енергію.(Іван Дзюба)

Цікаві факти про Василя Стефаника

Булінг у школі

Від самого дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Уявіть собі: сільський хлопець з Покуття (письменник родом із села Русів, зараз Снятинський район Івано-Франківської області) приходить вчитися в польську гімназію наприкінці 1880-х років.

За часів цісарства на Галичині й Буковині дітям селян-землеробів освіта давалася нелегко. За даними крайової шкільної ради, у Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у гімназію. Вчитися теж було нелегко — викладали виключно польською та німецькою мовами. Малий Василь потерпав від булінгу в гімназії через низький зріст та сільське походження. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не закінчився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель так бив хлопця по руці, що вона одразу напухла, а учні й далі глузували з Василя. Тоді він втратив свідомість і після пережитого навіть хотів накласти на себе руки.

Таємна неформальна освіта

Оскільки формальне навчання не викликало інтересу, групи гімназистів, що прагнули справжньої освіти, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника: майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Згодом, із легкого слова Івана Франка, учасників гуртка назвали «Покутською трійцею». Ось як про них відгукувався Іван Якович:«Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, — сільське життя». У 1890 році через участь у «Покутській трійці» Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Тому освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа, де заприятелював із Франком.

Вступив до університету за волею батька

Батько Стефаника був досить авторитарним у своїх рішеннях. Тому після Дрогобицької гімназії за волею батька Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові.

Але з тією медициною «вийшло діло без пуття», визнав сам Василь. Замість студіювання медицини він починає шукати себе — поринає в літературне і громадське життя Кракова. Місто тоді було культурним центром, тож молодому студенту було чим зайнятись: він брав участь у діяльності молодіжних товариств, у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. Саме в студентські роки Стефаник формується як письменник — особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

«Не пиши так, бо вмреш»

Твори Василя Стефаника лише з часом принесли йому популярність. На початку літературні видання часто відмовляли в публікації. Лише після першого видання збірки «Синя книжечка» в 1899 про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі. Стефаника зустріли із захопленими відгуками найбільші авторитети української літератури.

Леся Українка писала, що Стефаник «так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду <…>, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. <…> Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним».

Відгукувався про письменника і Михайло Коцюбинський: «Та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись».

Ольга Кобилянська писала в листі: «Страшно сильно пишете ви… витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу».

Писав письменник добре, але не багато. Важко переживав Стефаник смерть матері — на п’ятнадцять років відійшов від літературної творчості через важку депресію.

Для Стефаника писання літературного твору було важким священнодійством: «Я писав те, що серце співало… Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм». Цікаво, що його тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш!»

Мав політичну кар’єру

Основною діяльністю для Стефаника завжди залишалась політика. У 1985 його арештували за виступ на селянських мітингах, де він викривав антинародний характер державних інституцій. З 1908 року і аж до падіння Австро-Угорської імперії (1917) Стефаник був депутатом Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Там він відстоював права селян Західної України.

А в січні 1919 очолив делегацію від ЗУНР, яка приїхала в Київ на честь оголошення Акта Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

Сільська ідентичність завжди була важливою для Стефаника-політика і Стефаника-письменника. Як політик він боровся за покращення життя селян. Як письменник писав для і про селян: «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена».

У своїх новелах Стефаник перебільшував поганий стан села: покутські селяни не жили так злиденно і трагічно, як він про них пише. Його друг із «Покутської трійці» Марко Черемшина зазначав: «Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі». Таке згущення фарб долі селян характеризує його як письменника-експресіоніста.

Відмовився від радянських грошей

Розуміючи новаторські здобутки Стефаника та його близькість до українських селян, радянський уряд призначив йому в 1928 році персональну пенсію — 150 злотих на місяць (хлібина на той час коштувала 29 грошів). Проте у 1933 році, коли Стефаник довідався про штучно створений Голодомор українців та переслідування української інтелігенції, відмовився від тих грошей. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію в ідентичному розмірі від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків він вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за виморених голодом українців.

Життєвий шлях Василя Стефаника

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів на Станіславщині (сьогодні це Івано-Франківщина) у сім’ї заможного селянина. Батько В.Стефаника був працьовитим та вимогливим. Він хотів дати сину найкращу освіту.

Майбутній новеліст навчався три роки в рідному селі Русові, три роки у Снятинській школі, потім у 1883 році вступив до Коломийської гімназії, яку не закінчив, бо його виключили за участь у Покутській трійці у 1890 р.

В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р. Університет покинув, бо медицина його не цікавила.

У 1897 році відбулись перші публікації його новел у Львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Свої новели писав російською, польською та чеською мовами.

У 1899 у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника “Синя книжечка”.

«Першим українським новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем тяжкого слова», «сільським філософом» – називають В.Стефаника.

1900 року у Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест».

У 1903 В.Стефаник відвідує Київ, де знайомиться з М.Старицьким, Панасом Мирним, М.Коцюбинським, Миколою Вороним. Також був знайомий з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак. У них було 3 синів, та після 10 років щасливого сімейного життя Ольга померла. У 43 роки Стефаник став вдівцем, сам виховував дітей. Більше він не одружувався.

Був депутатом австрійського Віденського парламенту з 1907 року до 1918. Він захищав інтереси селян аж до розвалу Австро-Угорщини.

1 період творчості ( 1897 – 1901)

1899 – збірка новел «Синя книжечка».

1900 – збірка новел «Камінний хрест».

1901 – збірка новел «Дорога».

2 період творчості ( 1916 – 1933)

1916 – новели «Діточа пригода», «Вона- земля», «Марія».

1926 – збірка «Земля».

1927 – 1933 – написав більше 10 новел, переважно автобіографічних.