Цікаві факти про Василя Стефаника

• Булінг у школі

Від самого дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Уявіть собі: сільський хлопець з Покуття (письменник родом із села Русів, зараз Снятинський район Івано-Франківської області) приходить вчитися в польську гімназію наприкінці 1880-х років. 

За часів цісарства на Галичині й Буковині дітям селян-землеробів освіта давалася нелегко. За даними крайової шкільної ради, у Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у гімназію. Вчитися теж було нелегко — викладали виключно польською та німецькою мовами. Малий Василь потерпав від булінгу в гімназії через низький зріст та сільське походження. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не закінчився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель так бив хлопця по руці, що вона одразу напухла, а учні й далі глузували з Василя. Тоді він втратив свідомість і після пережитого навіть хотів накласти на себе руки.

• Таємна неформальна освіта

Оскільки формальне навчання не викликало інтересу, групи гімназистів, що прагнули справжньої освіти, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника: майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Згодом, із легкого слова Івана Франка, учасників гуртка назвали «Покутською трійцею». Ось як про них відгукувався Іван Якович:«Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, — сільське життя». У 1890 році через участь у «Покутській трійці» Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Тому освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа, де заприятелював із Франком.

• Вступив до університету за волею батька

Батько Стефаника був досить авторитарним у своїх рішеннях. Тому після Дрогобицької гімназії за волею батька Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові.

Але з тією медициною «вийшло діло без пуття», визнав сам Василь. Замість студіювання медицини він починає шукати себе — поринає в літературне і громадське життя Кракова. Місто тоді було культурним центром, тож молодому студенту було чим зайнятись: він брав участь у діяльності молодіжних товариств, у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. Саме в студентські роки Стефаник формується як письменник — особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

• «Не пиши так, бо вмреш»

Твори Василя Стефаника лише з часом принесли йому популярність. На початку літературні видання часто відмовляли в публікації. Лише після першого видання збірки «Синя книжечка» в 1899 про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі. Стефаника зустріли із захопленими відгуками найбільші авторитети української літератури.

Леся Українка писала, що Стефаник «так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду <…>, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. <…> Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним».

Відгукувався про письменника і Михайло Коцюбинський: «Та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись».

Ольга Кобилянська писала в листі: «Страшно сильно пишете ви… витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу».

Писав письменник добре, але не багато. Важко переживав Стефаник смерть матері — на п’ятнадцять років відійшов від літературної творчості через важку депресію.

Для Стефаника писання літературного твору було важким священнодійством: «Я писав те, що серце співало… Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм». Цікаво, що його тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш!»

• Мав політичну кар’єру

Основною діяльністю для Стефаника завжди залишалась політика. У 1985 його арештували за виступ на селянських мітингах, де він викривав антинародний характер державних інституцій. З 1908 року і аж до падіння Австро-Угорської імперії (1917) Стефаник був депутатом Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Там він відстоював права селян Західної України.

А в січні 1919 очолив делегацію від ЗУНР, яка приїхала в Київ на честь оголошення Акта Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

Сільська ідентичність завжди була важливою для Стефаника-політика і Стефаника-письменника. Як політик він боровся за покращення життя селян. Як письменник писав для і про селян: «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена».

У своїх новелах Стефаник перебільшував поганий стан села: покутські селяни не жили так злиденно і трагічно, як він про них пише. Його друг із «Покутської трійці» Марко Черемшина зазначав: «Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі». Таке згущення фарб долі селян характеризує його як письменника-експресіоніста.

• Відмовився від радянських грошей

Розуміючи новаторські здобутки Стефаника та його близькість до українських селян, радянський уряд призначив йому в 1928 році персональну пенсію — 150 злотих на місяць (хлібина на той час коштувала 29 грошів). Проте у 1933 році, коли Стефаник довідався про штучно створений Голодомор українців та переслідування української інтелігенції, відмовився від тих грошей. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію в ідентичному розмірі від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків він вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за виморених голодом українців.